Які основні конструкційні особливості та недоліки реактора РВПК-1000?

Реактор РВПК-1000 – це гетерогенний канальний реактор на теплових нейтронах електричною потужністю 1000 Мвт, у якому як уповільнювач використовується графіт, а як теплоносій – вода.

Концепція могутніх реакторів канального типу з графітовим уповільнювачем і киплячим теплоносієм була розроблена на початку 60-х років XX століття. До цього часу в СРСР уже був досвід створення та експлуатації уран-графітових реакторів з водним теплоносієм (Обнінська, Білоярська, Білібінська, Сибірська АЕС).

Принциповою особливістю конструкції канальних реакторів була відсутність спеціального міцного корпуса, властивого реакторам типу ВВЕР (водо-водяний енергетичний реактор). Крім того, на реакторах РВПК можна здійснювати перевантаження ядерного палива без їх зупинки, що дозволяє підвищити коефіцієнт використання потужності.

Вже в ході попереднього слідства після ядерної аварії на Чорнобильській АЕС було встановлено, що реактори типу РВПК-1000 мають деякі недосконалості конструкції. Для підвищення безпеки та надійності реактора варто було б зменшити паровий коефіцієнт реактивності та створити швидкодіючу систему аварійного захисту. Було відзначено, що при зупинці реактора стрижні аварійного захисту під час свого руху донизу протягом п’яти секунд вносили в реактор не негативну, а позитивну реактивність (так званий ефект позитивної зупинки), тобто був пристунім дефект конструкції стрижнів – потенційний фактор аварії. Після Чорнобильської аварії більшість недоліків було виправлено. Зокрема, на всіх діючих у СРСР реакторах РВПК-1000 початкове збагачення урану було підвищено до 2,4%, час спрацьовування системи управління знижено приблизно в 10 разів, що дозволило поліпшити нейтронно-фізичні характеристики реактора, зробити його більш стійким на всіх рівнях потужності. Проте, відповідно до розрахунків деяких фахівців в галузі ядерної енергетики, системи керування й захисту реакторів РВПК усе ще не здатні забезпечити безпечну роботу АЕС.

(Із книги «Чорнобильська катастрофа». – під ред. акад. НАНУ В. Г. Бар’ яхтара. – К.: Наукова думка, 1995. – С. 19-20).

Previous Article
Next Article